Якщо сказати, що ім'я нашого фотокореспондента Олександра Клименка відоме на різних континентах, це не буде перебільшенням. Його фотовиставки демонструвались в ООН і НАТО. Клименко знімає українських миротворців у гарячих точках планети вже понад двадцять літ, і з них у загальному підсумку не менше року він провів серед "блакитних касок".
Навіть свої дні народження там зустрічав. Одну таку зустріч зафіксовано на цьому знімку, що зроблений 22 червня 2011 року в ліберійському селі Зонга-таун, неподалік якого дислокується наша вертолітна частина.
Наш фотокореспондент Олександр Клименко - перший з вітчизняних журналістів, чиї виставки про діяльність українських миротворців відбулися в ООН та в Представництві України в НАТО. Він розповідає:
- 2012-го минуло 20 років від початку участі України у миротворчих операціях ООН. І в мене народилася ідея - влаштувати фотовиставку в ООН. Її підтримали в прес-службі Міністерства оборони та в МЗС. І виставка влітку 2012 року відбулася в Нью-Йорку у штаб-квартирі ООН. Був певний резонанс, і Посол України в Королівстві Бельгія та Великому Герцогстві Люксембург, глава місії України при НАТО Ігор Долгов запросив мене й до Брюсселя з цією виставкою в жовтні минулого року. Оскільки там домінувала ООНівська тема, а наші військові беруть участь у миротворчій діяльності також і під проводом НАТО, Ігор Олексійович запропонував зробити ще й виставку, присвячену співробітництву України з альянсом. І вона відбулася днями в Брюсселі, знову-таки за допомогою Міністерства оборони, МЗС, представництва України при НАТО і особисто завдяки Ігореві Долгову. Він уміє цінувати мистецтво - згадаймо лише, що взимку наше представництво при НАТО влаштувало виставку і майстер-класи з Петриківського розпису.
Узагалі фотовиставка - це ніби вершина айсбергу, яку всі бачать. А ще є підводна частина, набагато більша. Там - труд, поїздки, розлука з родиною, витрати сімейного бюджету. Як у кобили на весіллі - голова у квітах, а інше в милі. Наприклад, мені довелось летіти до Брюсселя на свою фотовиставку, образно кажучи, з корабля "Гетьман Сагайдачний". 7 липня він переходив із Севастополя до Одеси для участі у навчаннях "Сі Бриз 2013". О 4-й ранку ми відшвартувались у Севастополі й о 8-й вечора пришвартувались у Одесі. А вже о 3.30 8 липня я був у Києві, о 5-й - у Борисполі, о 8.20 - у Мюнхені (пересадка п'ять годин, за які я встиг зробити матеріал для рідної газети про корабель) і нарешті о 5-й вечора - в Брюсселі. Я цілий день знімав бойову підготовку на кораблі - зліт і посадку вертольота, стрільби, інше. О 6-й вечора 7 липня на "Гетьмані Сагайдачному" на широті 44*34 N і довготі 33*10 E я випив плафон забортної води разом з тими, хто вперше вийшов у море, - такий ритуал посвяти в моряки. А о 6-й вечора наступного дня, 8 липня, дозволив собі вже випити кухоль пива у Брюсселі на Гран Пляс. Контраст. Мені подобаються такі швидкі пересування світом, таке журналістське життя. Я знімаю миротворців з 1992 року. Це сотні тисяч фото, а з них для виставки відбираєш п'ятдесят.
- А як це відбувається? Кілька років тому, коли ти готував одну зі своїх книжок, я бачив неймовірну картину: у спортзалі, великому, як футбольне поле, на підлозі були розкладені сотні знімків, ти ходив поміж них, як по грядках, і тасував туди-сюди...
- Саме так і робиться відбір і для книжок та виставок.
- Не один ти знімав миротворців, але чому в тебе це виходить по-особливому?
- Я навчався на факультеті журналістики Київського університету і досі вдячний викладачам, бо це була освіта, яка давала розуміння і знання історії й важливості того, що ми робимо. Казав мені один приятель: незадокументована історія - незадовільна історія. Отже, після університету я не тільки знімав, а потроху виробляв у собі певне ставлення до своєї роботи - щоб вона стала документом історії. Тобто збирав, систематизував, записував, зберігав. А це теж велика праця - вести архів, знати, що в тебе де лежить.
- Двадцять років тому, коли почав знімати миротворців, ти ж не думав про виставку в ООН або НАТО як про мету. В чому полягав той імпульс: я хочу знімати саме це?
- Імпульс дуже простий: розповісти про людей, яких шаную і люблю. Я зробив дві книжки про миротворців - "Миротворці України" та "Крізь вогонь і сльози". Приємно, що їх оцінили не тільки військові чиновники, а й безпосередні учасники подій. Вони мені розповідали, що самі роздруковували книжку з ПДФ, тільки щоб її мати. Заради цього варто працювати! А про "імпульс" - ось одна історія. Торік восени я потрапив у ДР Конго з українською цивільною авіакомпанією, де працює багато колишніх військових. Один з них - Юрій Стороженко, з яким ми не раз бачилися в Ліберії. І от з приємністю зустрілися в Конго. А там є наш військовий18-й вертолітний загін, яким тоді командував Ігор Яременко. І я сказав, що намагаюся потрапити до цих вертолітників. Стороженко взявся допомогти й зауважив: "Я розумію, тобі це важливо, бо це - частина твого життя, якщо не все життя". Це не я сказав, а він.
- Як оцінюють твої знімки на генеральському рівні?
- Першу виставку в Брюсселі у жовтні 2012-го відкривав португальський генерал Бранко з керівництва НАТО. Він бував у 1997/98 роках у Мостарі (Боснія і Герцеговина), а в мене є знімки наших військовиків і зруйнованого Мостара тих часів. Генерал оцінив їх темпераментно і категорично: "Я тут був! Я бачив ці руїни, ти правильно це зняв, саме так воно й було!" Для таких людей головний аргумент - очевидність. Ми розмовляли з ним потім, мені здалося, як два солдати. Можливо, я хвалюся, але принаймні він говорив зі мною як із рівним. Цьогоріч виставку відкривав інший НАТОвський генерал Сільва, також виступив військовий представник України при НАТО генерал-майор Анатолій Петренко. Після офіційної церемонії на виставку прийшов генерал Бранко і знову повторив, що "ці фотографії найкращі, бо так воно й було!"
Я журналіст, а не військовий, мені важливо передати атмосферу подій, почуття людей. А військові фотографи навчені знімати інакше, від них вимагають чіткості й однозначності прочитання знімка. Так воно і в нас, і будь-де в світі. Зрештою, в НАТО частіше бачать саме такі фотовиставки. Україна теж могла б показати такий стенд. Але завдяки Ігореві Долгову ми влаштували саме журналістську виставку.
- Військові або позери, або навпаки - у них усе "не для преси", мовляв, ось я зараз застебнуся на всі ґудзики, тоді знімай! А тобі вдається фотографувати так, наче вони тебе не бачать.
- Щоб вони були перед камерою відверті, треба бути з ними відвертим самому. Я ставлюся до цих людей з великою повагою, можливо, вони це відчувають. У мене дуже багато друзів-миротворців. От є двоє бойових льотчиків, відомі підполковники Олександр Широкопояс і Володимир Бондаренко, ми познайомилися в Африці, в Ліберії і Кот-д'Івуарі. Якось раптом дзвонять: "Саня, ми в Києві!" У них було кілька вільних годин, і вони озвались! І ми втрьох чистили у мене на кухні картоплю для вечері, просто, по-солдатськи, і це було, погодься, приємно. Власне, це мої найголовніші "зв'язки і знайомства". А робити виставку - це інше. Уперше - хвилюєшся, а вдруге - вже ніби маєш досвід, але з'являється й відповідальність, бо через ці твої знімки НАТО сприйматиме Україну і її армію.
Нині, на жаль, стало непросто їздити до миротворців, є в тебе "знайомства" чи ні. Раніше можна було літати з військовими за компанію. А тепер потрібно платити гроші за авіапереліт. Звичайно, для багатих телекомпаній це невеликі витрати. А для газет чи інформагентств сума у 3-5 тисяч доларів є відчутною. Востаннє поїздка для цивільних журналістів з військовими відбулася влітку 2012 року. Зрештою, Кабмін урізає бюджетні видатки всім, не лише військовим. А шкода, бо для представлення України у світі як держави, що високо цінується на міжнародній арені за свою участь у операціях з підтримання миру, важлива не лише показуха, а повнота вражень. Мені казав один полковник, що коли раніше журналісти приїжджали в Ліберію на кожну ротацію наших миротворців, знімали й писали, це дуже піднімало авторитет армії в широких колах суспільства. Добре американцям: якщо ти журналіст і хочеш побувати в Афганістані чи Іраку, тебе прикріплять до певного підрозділу, і працюй собі. Звісно, цензура є, як і всюди, у військових завжди своя думка про те, що таке правильна фотографія. Якось в Афганістані журналіст знімав раптовий напад на американський чек-пойнт. Один солдат зайняв бойову позицію в касці й бронежилеті, з автоматом, але не встиг одягнути штани. Герой відбиває атаку, а на ньому кольорові труси в квіточку! Начальству знімок не сподобався, бо це порушення форми одягу. Але серед публіки то був хіт: дивіться, ми будь-якої миті готові до бою! Цей знімок переміг у одній із категорій всесвітнього авторитетного фотоконкурсу "Ворлдпресфото".
Звичайно, для того, щоб відбулись ці фотовиставки, зусилля доклали багато людей і з Міністерства оборони, і з МЗС, і з нашої газети. Я їм усім висловлюю щиру подяку.
Віталій Жежера, "Голос України"